«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим»:
чи завжди є можливо простити?
“Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки зi слугами своїми. Коли він розпочав зводити рахунки, приведено йому одного, що винен був десять тисяч талантів. А що не мав той чим віддати, то пан і звелів його продати, а й жінку, дітей і все, що він мав, і віддати. Тоді слуга, впавши йому в ноги, поклонився лицем до землі й каже: Потерпи мені, пане, все тобі поверну. І змилосердився пан над тим слугою, відпустив його й подарував йому борг той. Вийшовши той слуга, здибав одного з своїх співслуг, який винен був йому сто динаріїв, схопив його й заходився душити його, кажучи: Віддай, що винен. Тож співслуга його впав йому в ноги й почав його просити: Потерпи мені, я тобі зверну. Та той не хотів, а пішов і кинув його в темницю, аж поки не поверне борг. Якже побачили товариші його, що сталося, засмутились вельми, пішли до свого пана й розповіли йому про все сподіяне. Тоді його пан покликав його і сказав до нього: Слуго лукавий! Я простив тобі ввесь борг той, бо ти мене благав. Чи не слід було й тобі змилосердитись над твоїм товаришем, як я був змилосердився над тобою? І розгнівавшись його пан, передав його катам, аж поки йому не поверне всього боргу. Отак і мій Отець Небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого.” ( Мт. 18, 23-35).
«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» (Мт. 6, 12).
Це Христове навчання чітко говорить про те, що прощення є головною умовою примирення особи з Богом: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. Коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш небесний не простить вам провин ваших» (Мт. 6, 14-15).
Бувають випадки, коли спричинені нам рани є доволі глибокими і болючими. Інколи суб’єктивно є важко простити, нерідко прощення вимагає часу й докладених зусиль. Тут слід пам’ятати наступне: простити – не означає забути (це неможливо), а радше переступити через ту болючу подію, перегорнути ту сторінку власної історії, не зупиняти своє життя на ній. Жити далі. Віддати суд над кривдником у Божі руки: Він єдиний може справедливо оцінити заподіяне зло, кривду і глибину болю.
Коли ми простимо (навіть задля того, що Бог нас про це просить), нам самим стане набагато легше; вистраждалій душі відкриється потік Божого милосердя. Лиш не потрібно собі говорити “я не можу простити”, бо Господь ніколи не вимагає неможливого від людини. Правильніше було б зорганізувати думки й постанову наступним чином: “мені важко простити у цьому випадку, але хоч як мені важко, я з Божою допомогою це зроблю. Виконаю волю Божу, я бажаю її виконати”. З такою настановою (і молитвою про Божу допомогу у складних випадках) ми зробимо це. А тоді самі спізнаємо повноту радості Господнього милосердя.
